The Fogarty International Center at the U.S. National Institutes of Health (NIH) 

Finding a ‘win’ while war is waged in Ukraine

Сьюзан Скатті

Вересень/жовтень 2023

Переклад з англ.

_____________

Початковий шок від російського вторгнення в лютому 2022 року спонукав д-ра Костянтина Думчева, наукового директора Українського інституту політики громадського здоров’я, виїхати з Києва до свого рідного міста на південному заході України. «У перші тижні ми намагалися допомогти країні, робили все можливе, щоб мобілізувати допомогу», — каже він. Повернувшись до столиці за кілька місяців, він та його колеги негайно відновили дослідження.

Думчев є головним дослідником двох окремих проєктів Фогарті: в одному з них здійснюється розробка навчальної програми під керівництвом доктора Джека ДеХовіца, заслуженого професора Медичного центру SUNY Downstate; другий проєкт – це наукове дослідження на чолі з Джилл Овчаржак, доценткою Університету Джона Хопкінса.

«Якщо ви намагаєтеся працювати і виконувати свої звичайні обов’язки, це допомагає вашому психічному здоров’ю», – говорить Думчев.

Незважаючи на труднощі, українська система охорони здоров’я показала стійкість і відносно добре функціонує з початку вторгнення, каже Думчев. Деякі заклади, які безпосередньо постраждали від військових дій, більше не працюють, але деякі частково зруйновані клініки почали ремонт, особливо в деокупованих зонах. «Одна з проблем полягає в тому, що багато людей виїхало», — каже він, відзначаючи, що на піку відтоку кордон перетнули від 8 до 10 мільйонів людей. Більшість повернулася, але значна кількість все ще живе за кордоном як біженці, каже він. «Існує дефіцит кадрів охорони здоров’я, особливо у найбільш постраждалих регіонах».

Радянська доба як історичний контекст

Деякі проблеми української системи охорони здоров'я можна простежити від її коріння; вона була створена в період існування України як республіки у складі Радянського Союзу (1922–1991). «Радянська система охорони здоров’я була дуже спеціалізованою та ізольованою, з обмеженими зв’язками між різними службами», — каже Думчев. Наприклад, лікування ВІЛ-інфекції в Україні було відокремлено від первинної медичної допомоги або й навіть лікування інших інфекційних захворювань. Після революції 2014 року почалися справжні зміни, зазначає Думчев. «Роль лікаря первинної ланки зросла, він став точкою входу для доступу до всіх медичних послуг; у той же час клініки намагаються надавати додаткові сервісні послуги, дотичні до їхніх основних спеціалізацій: ВІЛ-центри можуть лікувати туберкульоз, гепатит або психічні розлади». Зараз тренд рухається в бік інтеграції, що є важливою стратегією, оскільки Україна продовжує демонструвати один із найвищих показників ВІЛ-інфекції в Європі, а люди, які живуть з ВІЛ (ЛЖВ), страждають на численні супутні захворювання.

До початку російського вторгнення лише 60% з приблизно 210 000 ЛЖВ отримували антиретровірусну терапію (АРТ). Серед ВІЛ-позитивних людей, які вживають наркотики ін'єкційно (ЛВНІ), показники щодо прийому АРТ були ще нижчими; лише 54% ЛВНІ приймали АРТ і лише 44% мали вірусну супресію. Слід зазначити, що принаймні половина ЛЖВ в Україні заразилися ВІЛ через внутрішньовенне вживання наркотиків. «В усіх країнах колишнього Радянського Союзу та багатьох країнах Східної Європи епідемія ВІЛ розповсюджувалася переважно шляхом ін’єкційного вживання наркотиків», — зазначає Думчев.

Спільні впливи, спільні проблеми

ДеХовіц пояснює, що розпад Радянського Союзу означав економічні зміни та політичну фрагментацію, що відбулася одночасно із різким зростанням торгівлі опіатами, особливо з Афганістану. Маршрути контрабанди наркотиків пролягають Шовковим шляхом через Казахстан, Росію, Україну і далі Європою, каже він. «Це був ідеальний шторм — у той самий час, коли відбувся політичний та економічний крах (люди втрачали роботу та не мали грошей), також зросла доступність дешевих наркотиків. Вживання психоактивних речовин суттєво поширилося». Україна також не впроваджувала деяких заходів, які могли б зменшити вживання психоактивних речовин, додає він, зазначивши, що замісна терапія — у формі метадону та бупренорфіну — суперечила радянській медичній філософії. «Ця неспроможність запровадити медикаментозну терапію була жахливою спадщиною радянської системи», — каже ДеХовіц.

Овчаржак говорить, що високому рівню захворюваності на ВІЛ в Україні також сприяла стигма. Її дослідження життя жінок, які живуть з ВІЛ, показують, що багато пацієнтів бояться, що медичні працівники будуть соромити їх за вживання наркотиків.

Підтримка міжнародних донорів, зокрема Глобального фонду та PEPFAR, допомогла обмежити передачу вірусу, що призвело до повільного зниження кількості нових випадків, зазначає Думчев. «Все ще існують прогалини у послугах — не тільки в профілактиці, але і в лікуванні».

Використання даних задля змін

Щоб оптимізувати лікування ВІЛ-інфекції, проєкт Думчева та Овчаржак зосереджується на даних, які здебільшого не використовуються. Овчаржак пояснює: «Ми просимо надавачів послуг збирати багато інформації про своїх клієнтів, але зазвичай вона використовується лише для звітів або на кшталт: «Добре, ви досягли своїх показників; ми знову дамо вам фінансування». Загальнонаціональна медична інформаційна система України є багатим джерелом невикористаних даних, зокрема  записів на прийом з приводу ВІЛ-інфекції, рецептів на ліки, усіх діагностованих супутніх захворювань, результатів клінічних і лабораторних досліджень. Проєкт має на меті «розширити можливості надавачів послуг і кейс-менеджерів використовувати цю інформацію для покращення результатів піклування про здоров’я своїх клієнтів», — каже Овчаржак.

Думчев каже: «Мета полягає в тому, щоб покращити інструменти для обміну даними між клінічним персоналом і кейс-менеджерами для покращення результатів лікування ВІЛ. Ми також маємо намір допомагати пацієнтам отримувати послуги з кейс-менеджменту задля запобігання переривання терапії або, якщо це все ж сталося, задля швидкого повернення до неї.».

Одне з попередніх досліджень Овчаржак в Україні дало можливість надавачам медичних послуг розробляти власні інтервенції. «Багато з цих втручань мають схожі елементи, тому, по суті, ми вже знаємо, що саме робить інтервенції у сфері ВІЛ ефективними», — каже вона. «Ми дали постачальникам уявлення про те, що саме робить інтервенцію хорошою — ми назвали це «спільні елементи» — а потім працювали з ними, щоб розробляти втручання».

Методики навчання

Думчев вважає, що навчання дослідників у США є «ключовим» аспектом його проєкту з д-ром ДеХовіцем. Він сам вступив до програми Фогарті після закінчення освіти у Вінницькому національному медичному університеті, щоб отримати ступінь MPH в Університеті Алабами в Бірмінгемі. Він каже: «Нашій власній системі охорони здоров’я бракує такого розуміння та ставлення до громадської здоров’я. Усі люди, які навчалися в США за подібними програмами, стали активом української системи охорони здоров’я».

Навчальна програма проєкту ДеХовіца та Думчева включає вивчення інтервенцій щодо вживання психоактивних речовин. ДеХовіц пояснює: «Під «вживанням психоактивних речовин» я маю на увазі не лише опіати. Алкоголь залишається великою проблемою у регіоні, і зараз ми починаємо спостерігати зростання вживання синтетичних наркотиків. Ми думали, що ця навчальна програма буде дуже корисною, враховуючи тягар вживання психоактивних речовин у регіоні». Студенти прихильно ставляться до цих практичних курсів, додає він. «Наша програма у школі громадського здоров’я тісно пов’язана з Департаментом охорони здоров’я штату Нью-Йорк, тож слухачі не лише вивчають теорію, а й дізнаються, як ці втручання впроваджуються у Нью-Йорку».

Відповідаючи на запитання, чи зможе він досягти своїх цілей у контексті війни, ДеХовітц говорить: «Я припускаю, що війна закінчиться в якийсь момент протягом п’ятирічного періоду дії цього гранту… Я маю це припустити. Я вважаю, щойно це станеться, буде більше ресурсів для охорони здоров’я та еволюції системи громадського здоров’я. І ми будемо на гарних позиціях для надання допомоги». Він також розвиває міжнаціональні дослідження та тренінги з використанням навчальної програми з досліджень ВІЛ у Грузії та Казахстані. «Зрештою це може покращити співпрацю між різними країнами».

Овчаржак каже, що вона досі вражена тим, що її українські колеги продовжують працювати, проводити дослідження та залишаються відданими наданню допомоги. «Ми не знаємо, коли цей конфлікт закінчиться, ми не знаємо, як він закінчиться, але якщо ми можемо надати додатковий інструмент для покращення показників залученості до сервісів ВІЛ, то це і є перемога».

Джерело: www.fic.nih.gov